08.12.2016, 16:22
World Ukraine War News of Azov Video Events CK Azov About Azov Media about us Opinions Articles
Archive
13:18 11.11.2015

Національна стратегія України в світі імперій

Вже стало звичним чути про те, що Україна — це і є справжня Русь, а Росія — це не більш ніж неповороткий бюрократичний монстр, що вкрав у неї це ім'я. Водночас ні у кого не викликає когнітивний дисонанс той факт, що Україна асоціюється радше з бунтівними провінціями в складі імперій — Римської або Британської, але не з метрополією, тобто земним втіленням претензій на києвоцентризм. В уявленнях більшості українців їхня держава — це горда Галлія, Шотландія, Ірландія, та аж ніяк не сам імперський центр, який би зміст у нього не вкладався. Міф про Москву як Третій Рим лише посилює цей історіософський перекос.

Звичайно, марно сподіватись, що століття боротьби за власну національну ідентичність спершу з Російською імперією, потім з СРСР минуть безслідно. Проте можливі різні шляхи її відродження чи розбудови з точки нинішньої “історичної біфуркації”.

Частина українського суспільства та владні кола не ставлять перед Україною жодної геополітичної й культурно-цивілізаційної місії. Для них логіка історичного розвитку України проста й зрозуміла: метою Зимової революції є приєднання до “вільного європейського світу” наперекір неорадянським реваншистам Путіна. “Ексцеси” українського патріотизму, що суперечать демоліберальним та мультикультурним ідеалам Заходу, вони списують на травматичне “постколоніальне” сприйняття відновленої незалежності. Останню розуміють суто негативно — як незалежність від РФ.

Щоправда, в українському суспільстві також міцніє усвідомлення того, що за стихійною та емоційною реакцією мас на дії кремлівської кліки стоїть націоналістичний вектор, представники якого не поспішають грати за чужими правилами та міняти старі форми залежності на непомітну економічну колонізацію Заходом. Не згадуючи про культурний і особливо політичний диктат західних агентів, що прямо шкодять національним інтересам України в ході врегулювання південно-східного
конфлікту.

Це усвідомлення, граничним виразом якого є теза Дмитра Андрієвського про те, що “зверхність Москви над Києвом може бути усунена лише перемогою Києва над Москвою”, вступає в суперечність з пасивним дрейфом євроінтеграторів. Постійно уникаючи відповідальності та політичних рішень, вони готові втратити національний суверенітет, при цьому навіть не повернувши територіальну цілісність й контроль над окупованими територіями. Як наслідок, свідомі націоналісти та розчаровані в західному протектораті українці не можуть не шукати державницької сили з власним геополітичним мисленням.

Отже, Україну закликають до нового “збирання земель” і водночас застерігають від повторення “помилки” німецьких патріотів після першої світової — переходу від реабілітації національних прав до імперіалізму. Проте єдиною реальною проблемою й досі лишається патріотичний популізм, який приводить в дію “граблі” української історії — надмірні сподівання на зовнішніх союзників, позбавлену національної суб'єктності еліту, військово-політичну отаманщину та підсумковий реванш Кремля.

Сьогодні, живучи в зонах впливу світових імперій, якщо не однополярному світі, й озброївшись теоріями спротиву глобалізації за допомогою потужних наднаціональних блоків, час відмовитись від провінційного хрестового походу проти “імперіалізму”. А Україні, оточеній з обох боків пізнім, бюрократичним, мультикультурним “Римом” та маючи в своєму розпорядженні розробки Балто-Чорноморського союзу, час впізнавати себе не в координатах війни “фолкової” Галії із цезаристським Римом, а в протиборстві Риму з Карфагеном. Суто етнічною самосвідомістю останній не зруйнуєш.